Українська література двадцятого століття пережила один із найтрагічніших періодів у своїй історії, коли ціле покоління талановитих письменників, режисерів, художників і науковців було знищено за лічені роки. Цей період отримав назву розстріляне відродження, і саме про нього піде мова в цій статті. Матеріал розкриває, що таке розстріляне відродження, які причини призвели до появи цього трагічного явища, хто входив до кола його представників і чому вивчення цієї теми залишається важливим і сьогодні. Стаття підійде як для підготовки до уроку літератури, так і для створення презентації чи реферату.
Розстріляне відродження – визначення терміна
Розстріляне відродження це умовна назва покоління українських митців 1920-х – початку 1930-х років, чия творча діяльність була перервана репресіями радянської влади. Йдеться не лише про письменників, а й про режисерів, художників, музикантів, науковців і громадських діячів, які у короткий проміжок часу створили потужний культурний злет, а потім були фізично знищені, заслані до таборів або змушені замовкнути назавжди.
Походження назви
Термін запровадив літературознавець і критик Юрій Лавріненко, який у 1959 році видав за кордоном антологію під назвою «Розстріляне відродження: антологія 1917–1933». У цій книзі він зібрав твори українських авторів, репресованих у роки сталінського терору, і саме назва антології стала усталеним поняттям в українському літературознавстві. Лавріненко сам пережив німецькі та радянські табори, тому добре розумів, про що пише.
Хронологічні межі
Більшість дослідників окреслюють період розстріляного відродження приблизно 1917–1933 роками, хоча репресії проти української інтелігенції тривали й далі, аж до кінця 1930-х. Початкова точка пов’язана з культурним піднесенням після революційних подій 1917 року і встановленням радянської влади в Україні, а завершення періоду часто прив’язують до 1933 року, коли посилився терор і почалися масові арешти серед письменників.
Історичні передумови явища
Українізація і культурний ренесанс 1920-х
У перші роки радянської влади в Україні проводилася політика українізації: відкривалися українськомовні школи, видавництва, театри, зростала кількість українських часописів. У цей час письменники отримали відносну свободу для експериментів, з’явилося багато літературних угруповань з різними естетичними програмами. Виникли такі об’єднання, як ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), неокласики, футуристи, які об’єднувалися навколо журналу «Нова генерація», а також численні менші літературні гуртки. Театр «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса експериментував із формою вистави, кіно розвивалося завдяки Олександру Довженку, а образотворче мистецтво переживало власний період пошуків.
Політика тоталітарного контролю
Наприкінці 1920-х років ситуація почала змінюватися. Сталінське керівництво поступово згортало українізацію, а будь-який прояв національної самобутності почав розцінюватися як націоналізм і загроза радянській владі. З 1929–1930 років розпочалися перші великі політичні процеси проти української інтелігенції, зокрема сфабрикована справа «Спілки визволення України». Далі репресії лише посилювалися: арешти, заслання, розстріли стали буденністю для тих, хто ще недавно вважався провідником нової радянської культури.
Розстріляне відродження представники
Літературні угруповання і напрями
Щоб зрозуміти масштаб явища, варто перерахувати основні течії й об’єднання, представники яких згодом постраждали від репресій:
- ВАПЛІТЕ – угруповання на чолі з Миколою Хвильовим, яке обстоювало орієнтацію на європейську, а не російську культуру
- неокласики – група поетів, зосереджених на класичній формі вірша та перекладах античної літератури
- футуристи – об’єднання навколо Михайля Семенка, які експериментували з мовою і формою
- «Гарт» і пізніше «Плуг» – організації пролетарських письменників
- Молодий театр і «Березіль» Леся Курбаса – новаторський театральний рух
Ключові постаті
Серед тих, кого прийнято називати розстріляне відродження представники, найчастіше згадують такі імена:
- Микола Хвильовий – прозаїк і публіцист, лідер ВАПЛІТЕ
- Микола Куліш – драматург, автор п’єс «Народний Малахій» та «Мина Мазайло»
- Лесь Курбас – режисер, засновник театру «Березіль»
- Микола Зеров – поет-неокласик, перекладач, літературознавець
- Павло Филипович – поет-неокласик
- Михайло Драй-Хмара – поет-неокласик, автор вірша «Лебеді»
- Валер’ян Підмогильний – прозаїк, автор роману «Місто»
- Григорій Косинка – прозаїк, майстер короткої новели
- Майк Йогансен – поет, прозаїк, теоретик літератури
- Євген Плужник – поет
- Михайль Семенко – поет-футурист
Доля основних представників
| Ім’я | Напрям творчості | Доля |
| Микола Хвильовий | проза, публіцистика | наклав на себе руки 1933 року в очікуванні арешту |
| Микола Куліш | драматургія | розстріляний у Сандармосі 1937 року |
| Лесь Курбас | театральна режисура | розстріляний у Сандармосі 1937 року |
| Микола Зеров | поезія, переклад | розстріляний у Сандармосі 1937 року |
| Павло Филипович | поезія | розстріляний у Сандармосі 1937 року |
| Михайло Драй-Хмара | поезія | помер у таборі на Колимі 1939 року |
| Валер’ян Підмогильний | проза | розстріляний у Сандармосі 1937 року |
| Григорій Косинка | проза | розстріляний 1934 року |
| Майк Йогансен | поезія, проза | розстріляний 1937 року |
Розстріляне відродження письменники: долі і твори
Микола Хвильовий
Микола Хвильовий вважається однією з центральних постатей епохи. Його памфлети закликали українську літературу орієнтуватися на Європу, а не наслідувати російські зразки, що викликало гостру політичну критику. Відчуваючи, що арешт неминучий, письменник застрелився у травні 1933 року в Харкові. Його смерть стала своєрідним символом краху надій на вільний розвиток української культури в межах радянської системи.
Микола Куліш і Лесь Курбас
Драматург Микола Куліш писав п’єси, які гостро й іронічно показували радянську дійсність, за що зазнав жорсткої критики офіційної преси. Режисер Лесь Курбас ставив ці п’єси у своєму театрі «Березіль», експериментуючи з формою вистави та відходячи від традиційного реалізму. Обох заарештували у середині 1930-х, а розстріляли восени 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії.
Неокласики: Зеров, Филипович, Драй-Хмара
Група поетів-неокласиків, до якої входили Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський та Освальд Бургардт, зосереджувалася на досконалості поетичної форми, античних мотивах і перекладацькій роботі. Радянська критика звинуватила неокласиків у відірваності від сучасності та в буржуазному естетстві. Зеров і Филипович загинули в Сандармосі, Драй-Хмара помер у таборі на Колимі. Лише Максиму Рильському вдалося вціліти, пристосувавшись до вимог радянської ідеології.
Соловецький розстріл 1937 року
Кульмінацією репресій проти української інтелігенції стала подія, яку називають Соловецьким розстрілом. У жовтні – листопаді 1937 року, до двадцятої річниці жовтневого перевороту, в урочищі Сандармох за одну ніч розстріляли понад тисячу ув’язнених Соловецького табору, серед яких було щонайменше кількадесят українських письменників, науковців і діячів культури. Ця подія стала найбільшим одноразовим знищенням української творчої еліти в історії.
Значення розстріляного відродження для української культури
Вплив на подальшу літературу
Попри трагічний фінал, творчий доробок цього покоління не зник безслідно. Твори, які вдалося зберегти, вплинули на подальших авторів, зокрема на покоління шістдесятників у 1960-х роках, які так само шукали шляхи вільного самовираження в умовах радянського контролю. Дослідники неодноразово підкреслювали, що без розуміння здобутків 1920-х років важко пояснити подальші пошуки української літератури.
Повернення спадщини
Довгий час твори репресованих авторів були під забороною і зберігалися лише в спецфондах бібліотек або за кордоном. Повернення цієї спадщини читачам відбувалося поступово:
- публікація антології Юрія Лавріненка за кордоном у 1959 році
- часткова реабілітація авторів у період хрущовської відлиги
- масове перевидання творів після проголошення незалежності України у 1991 році
- включення текстів письменників розстріляного відродження до шкільної та університетської програми з української літератури
- дослідницька робота літературознавців, які відновлюють біографії та архіви репресованих митців
Сьогодні твори Хвильового, Куліша, Підмогильного, Зерова та інших авторів вивчають у школах, університетах та досліджують у наукових працях, а їхні біографії стали предметом документальних фільмів і публічних дискусій про історичну пам’ять.
Часті запитання
