Російська Федерація продовжує агресивний наступ з метою захоплення максимальних територій України, не знижуючи інтенсивності військових операцій. Незважаючи на успішні оборонні дії Збройних сил України проти атак російських військ, ситуація на фронті залишається критично напруженою. Для підтримки такого рівня військового тиску Кремлю потрібні значні людські ресурси.
Володимир Путін, навіть після трьох з половиною років активних бойових дій, все ще уникає оголошення тотальної мобілізації, віддаючи перевагу прихованим методам мобілізації. У реалізації цієї стратегії йому активно допомагає розвинута система приватних військових компаній. Замість прямого заклику громадян у регулярні війська, військове командування часто використовує прикриття у вигляді “добровольчих формувань”, які формально підпорядковуються оборонному відомству.
Переважна більшість ПВК або організацій, які класифікуються як “приватні військові компанії”, активно беруть участь у військових операціях проти України. Інші структури реалізують російські інтереси далеко за межами національних кордонів – впливають на виборчі процеси, контролюють видобуток стратегічно важливих ресурсів та підтримують збройні конфлікти. Проте постійне розширення ПВК і існування обширної мережі воєнізованих формувань всередині авторитарної держави створює серйозні загрози для діючої влади.
Не тільки Вагнер
Офіційно діяльність приватних військових компаній у Росії заборонена. Кримінальний кодекс РФ містить статтю про найманство – вона служить зручним інструментом контролю над тими, хто вирішить виступити проти влади. Однак за всю історію сучасної Росії ця стаття була застосована лише один раз, коли були заарештовані керівники “Слав’янського корпусу”.
В рамках державного апарату ПВК не тільки дозволені – вони життєво необхідні, а їхня активність всіляко стимулюється. Ще в травні 2023 року Путін привітав бійців ПВК “Вагнер” з “звільненням Бахмута”.
І хоча Путін не використовував термін “приватна військова компанія” стосовно “Вагнера”, самим згадуванням “музикантів”, як їх називають у військовому середовищі, він узаконив ПВК Євгена Пригожина. При цьому важливо зазначити, що приватні військові компанії в РФ не потребують формальної легітимізації як такої. Їх функціонування настільки глибоко інтегроване в систему, що держава вже не може обійтися без їхніх послуг.
Перші ПВК в Росії з’явилися ще в дев’яностих роках. Це були класичні військові компанії за зразком “Антитерор” (пізніше перейменованої в “Антитерор-Орёл”), яку заснував власник “Внуковських авіаліній” Сергій Ісаков. Вони позиціонували себе як “клуб однодумців”, а спеціалізувалися переважно на розмінуванні та підготовці персоналу в конфліктних зонах. Сам Ісаков у 1998 році організував візит Володимира Жириновського в Багдад та його зустріч з Саддамом Хусейном. Фактично, напрям діяльності однієї з російських ПВК, а згодом і більшості інших, був визначений вже тоді.
Росіяни в той період прагнули створити в своїй країні аналоги американських і британських ПВК, які регулярно брали участь у локальних конфліктах по всьому світу. В дослідженні політичного аналітика Ігара Тишкевича “Короткий курс про російські ПВК” експерт зазначає, що першою повноцінною приватною військовою компанією можна вважати групу “Царські волки”. Її в 1993 році створив російський політик Дмитро Рогозін. Компанія укладала контракти на охорону бізнесменів, супровід цінностей та евакуацію людей з конфліктних зон.
У двохтисячних власні ПВК почали створювати великі російські холдинги та корпорації. У цьому випадку військові компанії органічно “виросли” з служб безпеки, наприклад “Луком-А” – ПВК компанії “Лукойл”. Саму структуру створили вихідці з КГБ групи “Вимпел” – спецпідрозділення КГБ, а згодом і ФСБ. Найманці “Луком-А” займалися охороною об’єктів нафтовидобутку в Іраку та розвідувальною діяльністю. Але назвати їх ПВК в класичному розумінні неможливо, як і багатьох російських воєнізованих груп.
“В цілому в РФ, якщо розглядати воєнізовані структури, що створюються комерційними компаніями або приватними особами, які можуть виконувати функції охоронних або приватних військових компаній, то таких на сьогодні близько 40-45. Частина з них широко відома, але їх, знову ж таки, не можна класифікувати як ПВК”, – говорить Тишкевич в коментарі РБК-Україна.
Специфіка російських ПВК кардинально змінилася у 2014 році, коли Кремлю знадобилися воєнізовані структури, які можна було залучати до бойових дій в Україні. “Світити” солдат регулярної армії їм не хотілося. У 2015 році російське керівництво пригадало про бійців “Слав’янського корпусу”, які на той момент знаходилися в Сирії разом з спецназівцем Дмитром Уткіним з позивним “Вагнер”. Для ПВК відразу знайшли куратора – Євгенія Пригожина, якого розглядали як людину без серйозних політичних амбіцій. Так в Росії з’явилася ПВК “Вагнер”.
Центр рекрутингу ПВК “Вагнер” (фото: Getty Images)
