В період радянської влади в Україні активно культивувалися численні міфи про Другу світову війну, в той час як незручні для режиму факти систематично замовчувалися.
Про це в бесіді з РБК-Україна розповів завідувач науково-дослідницьким відділом Другої світової війни Музею війни, кандидат історичних наук Олександр Белоус.
Механізм нав’язування радянських міфів в Україні
Дослідник зазначив, що в радянський період існувало безліч вигаданих історій про війну, які представлялися як історичні факти.
«Ці міфи активно насаджувалися, впроваджувалися в свідомість кожної людини. Створювалася ілюзія, що все відбувалося саме так», – пояснив експерт.
З часом межа між реальними подіями та пропагандистськими вигадками ставала все більш розмитою. Питання, які могли поставити під сумнів офіційну версію подій, ретельно замовчувалися.
Прорахунки і злочини радянського керівництва в роки війни подавалися так, «ніби їх взагалі не існувало».
Спадщина радянської пропаганди в незалежній Україні
Згідно з словами Белоуса, навіть після здобуття незалежності в 1991 році Україна протягом першого десятиліття «залишалася в полоні радянської історичної пам’яті».
«Зрозуміло, ми виключили з навчальної літератури найбільш одіозні події та персоналії», – визнала історик.
Проте українське суспільство продовжувало дотримуватися віри в:
- героїчну оборону Брестської фортеці в 1941 році (представлену в міфологізованому вигляді);
- підвиг 28 панфіловців – вигадану історію про героїв, які зупинили німецькі танки під Москвою (військова прокуратура СРСР ще в 1948 році офіційно визнала цю історію журналістською вигадкою, але влада вирішила не руйнувати міф і продовжувала його пропаганду в підручниках і кінематографі);
- героїзм Олександра Матросова (солдата, який нібито пожертвував життям, закривши амбразуру);
- підвиг Валі Котика (юного «піонера-героя») та інші подібні історії.
Переломний момент у переосмисленні військової історії
Історик підкреслив, що кардинальне «переосмислення уявлень про Другу світову війну» відбулося не в 1991 році і не в 2005 році з приходом до влади Віктора Ющенка.
«Навіть не в 2014 році, коли почалася російська агресія проти України», – уточнив Белоус.
На думку спеціаліста, «цей процес у значній мірі активізувався з початком повномасштабного вторгнення».
«О окремих аспектах ми починали сумніватися і раніше. Але в основному тому, що нам їх занадто активно нав’язували. Саме тоді ми почали переосмислювати ті події», – поділився історик.
Неоднозначна роль партизанського руху
Белоус навів історію, яка була популярна в наукових колах і нагадувала анекдот.
«Молодий історик-дослідник приїжджає в віддалене село в пошуках ветеранів, свідків війни. Запитує у літньої жінки: “Як ви жили під час війни?” Вона відповідає: “Дякую, добре жили. Партизан у нас не було”», – розповів він.
Це означає, що в районах, де відсутня партизанська діяльність, війна для мирного населення могла проходити менш трагічно, оскільки нацисти часто влаштовували «каральні операції» у відповідь на дії радянських партизан.
«Протягом півстоліття нам внушали, що партизани – це народні мстителі, легендарні герої, які поодинці боролися проти всієї окупаційної машини в Україні. Тепер ми можемо побачити й зворотний бік партизанської війни», – зазначив історик.
Він додав, що в радянський час про це не говорили, але перед партизанами ставилися такі завдання:
- або налаштувати місцеве населення проти окупантів;
- або спровокувати окупантів на жорстокі дії проти мирних жителів.
«Коли окупаційна влада починала тотальний терор, населення повинно було подумати про вибір меншого зла». Людей підводили до думки: “В 1930-ті роки репресували двох односельчан. Але такого жаху не було. Нехай краще повернуться ‘червоні'”», – пояснив експерт.
Масштаби руйнувань в українських селах і містах
Історик згадав, як колись вивчав мемоари партизанського командира Олександра Сабурова.
«Він описував одну з битв з німецькими військами в містечку Брагин. Говорив: “Ми закріпилися на окраїні міста, вже горять три будинки, наші біжать їх гасити”. Тоді це сприймалося як нормальне явище. З віком я почав розуміти: ймовірно, згоріло не три будинки, а третина міста. Але навіщо ви його спалили?» – поділився він.
Повністю було знищено українське місто Корюківка.
«Там уціліло лише кілька будівель, пережили одиниці. Понад 6,5 тисяч людей було вбито. Чому Корюківку спалили та знищили? Тому що за два дні до цього партизани провели там “господарчу операцію”. Прийшли, знищили окупаційний гарнізон, захопили на залізній дорозі…
