Радянська пропаганда протягом десятиліть цілеспрямовано створювала зручну для Кремля інтерпретацію подій Другої світової війни. Героїзовані розповіді, вигадані подвиги і замовчування військових злочинів формували міфологізований образ “великої перемоги”, який для мільйонів людей став єдиною можливою версією правди.
Про це в бесіді розповів завідувач науково-дослідним відділом Другої світової війни Музею війни, кандидат історичних наук Олександр Білоус.
Конструювання радянських міфів про війну
“Існувало безліч радянських міфів про війну, легенд і навіть повністю вигаданих подій. Їх активно культивували, впроваджуючи в свідомість кожної людини, представляючи як беззаперечну істину. На певному етапі межі між реальністю і міфом почали розмиватися. Неприємні питання систематично замовчувалися. Помилки і злочини радянської сторони у воєнні роки, здавалося, зовсім не існували”, – зауважує історик.
В перші десятиліття незалежності українці продовжували існувати в рамках радянської історичної пам’яті. Зокрема, вони продовжували вірити в героїчну оборону Брестської фортеці 1941 року – міфологізований образ стійкості.
Також зберігалася віра в подвиг панфіловців – цілком вигадану історію про 28 героїв, які нібито зупинили німецькі танки під Москвою. При цьому ще в 1948 році військова прокуратура СРСР офіційно визнала, що цю історію вигадала журналістка. Аналогічно стояла справа з Олександром Матросовим – солдатом, який нібито закрив собою амбразуру, і Валей Котиком – юним “піонером-героєм”.
“Розрушення цієї історичної пам’яті про Другу світову війну не сталося в 1991 році і навіть не в 2014 році з початком російської агресії проти України. У більшій мірі цей процес почався з повномасштабним вторгненням. Окремі елементи ми почали піддавати сумнівам і раніше, але головним чином тому, що нам їх надто нав’язливо намагалися влаштувати”, – пояснює Білоус.
Завідувач науково-дослідним відділом Другої світової війни Музею війни, кандидат історичних наук Олександр Білоус
Протиріччя радянської пропаганди
“У свій час у наукових колах ходив своєрідний анекдот. Молодий історик приїжджає в віддалене село в пошуках ветеранів, свідків Другої світової війни. Запитує у літньої жінки: “Як ви жили під час війни?” Вона відповідає: “Дякую, синочок, добре жили. Партизан у нас не було” (маючи на увазі, що для мирного населення карательні акції нацистів у відповідь на дії радянських партизан часто були страшнішими самої війни)”, – розповідає історик.
Білоус підкреслює, що довгий час партизанів представляли як народних мстителів, міфічних героїв, які в одиночку боролися проти всіх окупантів. Однак зараз стає видна зворотна сторона партизанської війни.
“Партизанський командир Сабуров у своїх спогадах описував бій у місті Брагин. Він писав: ось ми зачепилися за край цього міста, вже горять три будинки, наші вже біжать їх рятувати. Тоді це сприймалося як щось природне. У більш зрілому віці я почав розуміти: ймовірно, спалили не три будинки, а третину міста. Але навіщо ви його спалили?”, – додає учений.
Трагічним прикладом стала доля українського міста Корюківка, де понад 6,5 тисяч людей були вбиті, оскільки за два дні до цього партизани провели там “господарську операцію”.
“Вони прийшли, знищили окупаційний гарнізон, забрали на залізниці зброю і продовольство, а потім відступили. Знищення міста стало відповіддю на ці дії. Скільки подібних карательних акцій було проведено по всій Україні у відповідь на партизанську діяльність? Можемо лише припускати”, – підкреслює Білоус.
За даними Інституту національної пам’яті, під час німецько-радянської війни в Україні було спалено понад 700 населених пунктів.
“В радянський час про це не говорили, але завданням партизанів було налаштувати місцеве населення проти окупантів або окупантів проти місцевого населення. Коли окупаційна влада починала тотальний терор, населення повинно було вибирати з двох зол менше. Людей підводили до думки: “Так, в 30-і роки в ході репресій з села забрали двох чоловіків. Але такого жаху не було, хай вже “червоні” повернуться”, – пояснює історик.
