Головне:
- Який вплив війна справила на розвиток науки в Україні?
- Скільки дослідників покинули країну і що може сприяти їх поверненню?
- Які наукові установи отримають додаткове фінансування за підсумками атестації?
- Який рівень зарплати в українських науковців і коли очікується його підвищення?
- Які заходи вживаються для боротьби з підробленими науковими публікаціями?
В Україні з радянських часів функціонує безліч науково-дослідних інститутів. Проте протягом десятиліть наука слабо взаємодіяла з бізнесом та державними структурами. Будівельники намагалися викупити лабораторні приміщення в великих містах для зведення житлових комплексів. Вчені досі часто отримують зарплату на рівні продавців-консультантів, а іноді значно менше, ніж перукарі чи менеджери.
Зараз робляться спроби трансформувати цю систему. В першу чергу – через зміну моделі фінансування наукових установ. Які перетворення чекають науку, коли в Україні з’являться спільні з бізнесом наукові парки і чому без молодих спеціалістів наука неможлива – розбираємося детально.
Кількість наукових установ в Україні та кадрові втрати через війну
– З часів Радянського Союзу у нас збереглося безліч наукових установ. Які наукові організації функціонують зараз, і де їх найбільша концентрація?
– Окрім університетів, українська наука нараховує понад 370 наукових та науково-дослідних установ і інститутів. Вони підпорядковуються міністерствам і Академіям наук. Останніх налічують шість: Національна та галузеві спеціалізовані. Не всі установи зосереджені в Києві, хоча найбільше їх знаходиться в Києві та Харкові.
Серед них, наприклад, невеликі метеорологічні станції, які вимірюють погодні параметри та показники навколишнього середовища. Це установи, що досліджують досить різноманітні напрями: ґрунти, сорти рослин, методи лікування, інженерні технології тощо.
Безумовно, у нас є і великі дослідницькі інфраструктури. Найвідоміша – станція Вернадського, національний арктичний центр. У нас також є власна ядерна установка в Харкові, в відомому фізико-технічному інституті. Через війну вона зараз зупинена. В Києві також функціонує свій ядерний реактор в Інституті ядерних досліджень. Працюють кілька великих астрономічних обсерваторій. Наприклад, в Києві, Миколаєві, Одесі.
Чи ефективна вся ця розгалужена система? Це серйозне питання, на яке немає однозначної відповіді. Зараз наша задача – змінити модель фінансування, надати більше можливостей спроможним інститутам. Оскільки, згідно з світовим досвідом, саме потужні великі інститути надають більше можливостей науковцям і залучають для них більше коштів.
– Як змінилося стан науки в Україні внаслідок повномасштабної війни?
– Війна торкнулася всіх сфер, і науку, безумовно, також. Зміни відчутні передусім кадрові. Багато науковців, які добровільно пішли на фронт, загинули. Ще більше – покинули країну або змінили професію.
– Наскільки значні кадрові втрати, якщо рахувати в цифрах?
– Перш за все, хто такі дослідники? Це люди, що працюють в дослідницьких інститутах, університетах і виконують дослідження. В університеті вони можуть мати як основну посаду – бути науковим співробітником, так і бути викладачем, науково-педагогічним працівником. Якщо рахувати всіх, то в середньому по країні близько 80 тисяч таких співробітників.
Зараз ми говоримо про кадрові втрати приблизно в 20%. Це науковці, які або виїхали в інші країни, або змінили професію. Але 80% дослідників залишаються в країні, працюють в цих умовах. В прифронтових і прикордонних регіонах, на жаль, близько 30% дослідницької інфраструктури пошкоджено або зруйновано.
Не зважаючи на це, ми продовжуємо дослідження, адаптуємося. Працюємо над створенням нових дослідницьких центрів, навіть підземних лабораторій, розвиваємо центри колективного користування науковим обладнанням. Наука адаптується, але кожен день, на жаль, додаються нові виклики.
Зараз, окрім університетів, українська наука нараховує понад 370 наукових установ та інститутів, – Денис Курбатов (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– Чи можна вже зараз говорити про повернення цих людей? Деяким з них вдалося знайти роботу в престижних наукових інститутах в Європі і не тільки.
– По-перше, ми не маємо втратити зв’язки з цими людьми. Про будь-яке повернення можна говорити лише тоді, коли збережено зв’язок, коли він стабільний і регулярний. Коли люди не лише дистанційно спілкуються, а час від часу приїжджають, у них тут є попередня робота, лабораторія, є родина, інші зв’язки. Тоді дійсно ймовірність повернення таких людей суттєво вища.
